Від «Минають дні, минають ночі» до «Заповіту»: у пошуках національної долі

Пропоную Вашій увазі свою розвідку, присвячену проблематиці вірша Т. Шевченка «Минають дні, минають ночі». Переконаний, що аналіз цього твору в шкільних підручниках вибудуваний на профанних ідеологічних штампах радянської літературознавчої школи, отже, не відповідає національному змістові оригіналу, не розкриває первнів Шевченкового світобачення і спотворює його художні відкриття в цьому творі.

Автор

Від «Минають дні, минають ночі» до «Заповіту»: у пошуках національної долі

Поетичний геній посвячений у таємницю безпосереднього осягнення істини. Його віще слово провиденційне. Нащадкам у межах панівних ідеологічних доктрин вільно версифікувати, доводити чи спростовувати художні візії генія. І не більше. Бо одкровення пророка-художника мають властивість збуватися. Об’єктивно, тобто незалежно від волі та свідомості модифікаторів. Хіба діамант змінює кут заломлення світла в залежності від того, в чиї руки він потрапляє?

Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди!

У творчій спадщині Т. Г. Шевченка чимало світоглядних відкриттів, передбачень та концептуальних національних прогнозів – від архетипних та міфософічних глибин колективного несвідомого етнонації до цілком логічно обґрунтованих суспільно-історичних програм, потреба в яких стала актуальною на початку ХІХ століття чи могла вийти на порядок денний у майбутньому. «Кобзар» давно і цілком заслужено отримав статус Книги Буття українського народу. Таке собі Писаніє недодержавного народу в центрі Європи, що на зрізі третього тисячоліття так і не спромігся стати доконаною нацією.

Наші міркування не випадкові. І пов’язані вони зі спробою нетрадиційного прочитання вірша Т.Г.Шевченка «Минають дні, минають ночі».

1845 рік. Закінчивши Академію мистецтв у Петербурзі, молодий, сповнений творчої наснаги та завзяття Т.Г.Шевченко повертається на береги Дніпра. Літо, осінь – нововідкриття України. Поетичне, художнє – через розкуте слово, через пристрасть серця, через вулканічної сили гнів та саможертовну любов. Він творить кращі свої пісні. 25 грудня на папір лягають полум’яні рядки «Заповіту». Творча концентрація грудня 1845 року сягнула свого апогею. Фізична концентрація ледве утримує Тараса на межі життя та смерті – запалення легенів у ті часи не піддавалося радикальному лікуванню. За три дні до «Заповіту», 21 грудня 1845 року поет записує «Минають дні, минають ночі». За три дні до «Заповіту»! На кульмінації натхнення та духовного самопросвітлення. Це не просто вірш – це переддень скрижалей «Заповіту». Твір вражає лаконічністю форми і масштабом охоплення національного світу. Твір позачасовий і, думається, ще не оцінений гідно ні літературознавцями, ні в практиці шкільного літературного аналізу.

22 грудня з-під пера Т.Г.Шевченка з’являються «Три літа». У цьому вірші «поет підводить підсумки свого духовного життя за останні «три літа», говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді».1

І я прозрівати

Став потроху… Доглядаюсь, -

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

Дослідники достеменно правильно визначили «соціальний адресат» цих одкровень. Це поміщики-українофіли, малоросійські патріоти, крізь національний декор яких одверто просвічувала хижа мармиза кріпосника-експлуататора. Нас цікавить алгоритм проявлення, структуралізації тогочасного українського соціуму в художній свідомості Т.Г.Шевченка. Те, що в молодого поета ще недавно по-юнацькому цілісно вкладалось у природну опозицію народ – пани, за «три літа» вже переросло масштаби узагальненої романтизованої традиції, вимагало переосмислення і нового світоглядного поцінування. Безумовно, за цим відкривалася інша художня реальність. Саме в період «трьох літ» остаточно визрів доскіпливий Шевченків реалізм, через який істотним чином оприлюднилася стратегія універсального мислення видатної особистості.

На наше переконання, згадані три шедеври не просто хронологічно взаємопов’язані, але їх можна зрозуміти й витлумачити лише у діалектиці процесу творчих пошуків митця.

«Минають дні, минають ночі» - це образно-художній аналіз етнософії (уявлень) та етнопрактики (реалій) варіантів розвитку (долі) України, всього того, що визначало зміст вітчизняного націопростору в епоху Т.Г.Шевченка. «Три літа» – апофеоз процесу внутрішнього світоглядного переосмислення дійсності: поет рішуче переводить центр ідеології вітчизняної націєтворчої дієздатності з царини, презентованої українським «просвітницьким» панством, у площину особистісного філософського аналітично-художнього пошуку вірогідного суспільного поступу на теренах України. У «Заповіті» вибір здійснено: заявлений шлях до волі – через чистилище народної селянської революції.

Вірш «Минають дні, минають ночі» композиційно побудований за класичною схемою. Перша частина (8 рядків) – болісні психологічні роздуми людини, що усвідомила безперспективність підневільного «рослинного» існування без прагнення до самореалізації, без пошуків сенсу життя. Друга частина – провиденційне осяяння, осмислення можливих варіантів-трансформацій особистої долі у парадигмі соціальної проблематики, тобто долі України. Обидві частини закінчуються рефреном, у якому і звернення до долі, і важливі імперативні висновки. Причому у другому рефрені (в кінці твору), незважаючи на абсолютну ідентичність цих двох повторів, прочитуємо суттєве ідейно-тематичне прирощення, у якому однозначно засвідчені остаточні громадянські симпатії автора-ліричного героя.

Вже з першого рядка вірша читача охоплює відчуття плину неповоротного часу.

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу, не сміюсь…

Минають-минають-минає – дієслівна анномінація у поєднанні з накопиченням 13 звукосполук ми-мі-ли-лі-ле-ло-ла створює засіб імітативної гармонії – сонорні у злитті з голосними інтерпретують звукову стихію руху часу(дороги), що в архетипному світі узагальнено мислиться як плин ріки життя (долі). Через градаційне семантичне нагнітання з’являється тема втраченого, що відходить у безвість. Антитеза «дні – ночі» підкреслює безперервність цього позасвідомого процесу. Давньоукраїнська лексема «літо» означає відрізок часу, сумірний із чимось, що підлягає оцінці за шкалою «втрачене – набуте», що потребує певного підсумку з міркувань результативності. В історичному хронологічному членуванні «літо» – це астрономічний рік. Проте у психологічній складовій цієї метафори переважає тлумачення літа як найкращої, найпліднішої пори людського життя за парадигмою «весна життя – літо життя – осінь життя». Маємо явище хронографії: зміна часу передана послідовним переліком явищ. Через інверсійне розташування підмета і присудка градаційно нагнітається відчуття тяглості, невідворотності плину часу. Дієслівна препозиція у поєднанні з цезурою у другому рядку створює певну емоційно-експресивну напругу, що виступає як психологічна константа всієї першої частини, створюючи мотив смутку, туги, непоправної втрати.

Із другої половини другого рядка вимальовується послідовність суб’єктно-об’єктних образів-деталей, витриманих у визначеній вище психологічно заданій константі. «Шелестить пожовкле листя» – перші два слова передають звукову та кольористичну характеристику опалого листя як символу відмирання та занепаду. «Дні – ночі – літо – листя» – такий бездоганно витриманий образно-асоціативний ряд «зовнішнього» плану перед появою «внутрішньо» зумовленого образу «гаснуть очі». У міфософській семантиці очі – дзеркало душі, що асоціюється з опозиційною парою тілесне (зовнішнє) / духовне (внутрішнє). Зорова метафора «гаснуть очі» відкриває «математичний» ряд образів особистісного індивідуального душевного самоспоглядання – «заснули думи, серце спить». У психокультурі язичництва прафольклорні художні архаїчні елементи «очі», «думи», «серце» належать до міфологем архетипного рівня.2 Вони «в ущільненому вигляді тематично реалізуються, тобто (становлять) абсолютно самодостатню змістову одиницю тематичного рівня тексту. Це дає змогу приховувати архетипні значення як своєрідні коди, в цьому специфіка (їх) «літературності»»3

«Місце філософії серця в українській культурі особливо значне, бо вона наближена до такої рисі нашої ментальності, як кордоцентризм»4 .

Памфіл Юркевич дослідив дефініцію серця в українській ментальності. Він зазначав, що «серце містить усю безпосередність буття, закладеного Богом», «серце визначає моральне життя людини, з нього виходить все добре і зле у словах, думках і вчинках», «серце людини – основа її особистості, індивідуальності.5….

Серце - архетип божественного в людині. Цей образ-символ ще двічі з’явиться у короткому вірші. Коли «серце спить», людська душа нікчемніє та вироджується.

У п’ятому рядку ідея духовного занепаду та пригнічення концентрується у знаковому означальному займеннику «все». «Все» – це навколишнє оточення: країна, якій належиш, люди, з якими живеш. Категорія часу перетікає в категорію простору. Час виражає послідовність, черговість появи змінних явищ. Це і виявилося в перших чотирьох рядках. Простір презентує порядок розташування одночасно існуючих об’єктів. Парадокси Шевченкового бачення простору тогочасних українських духовно-суспільних реалій полягали в тому, що автор створює візію фантасмагорійного моторошного середовища, що перебуває у хворобливому стані громадянської та душевної летаргії – «все заснуло».

Рух є однією із сутнісних характеристик часу та простору. Тільки у процесі руху вони здійснюють діалектичний взаємовплив, стають єдиним цілим, причому «загальна теорія відносності довела, що швидкість часу і протяжність простору залежать від швидкості їх руху».6 Ази класичної філософії художньо проілюстровані на початку поезії Шевченка. Рух як сутнісна, категоріальна ознака стану матерії суспільства і душі в першій частині вірша майже відсутній. Він констатується на внутрішньому, процесуальному рівні – й аж ніяк не зазіхає на роль «локомотива історії». У стані аморфності є лише перетікання та стагнація. А в займеннику «все» вбачаємо масштабну топографічно-духовну всеохопну семантику. Маємо градаційне прирощення (посилення та розвиток) головного мотиву першої частини – мотиву відмирання та занепаду. «Заснули – спить – заснуло» – три синонімічно-однокореневі дієслова – тобто фігура традукції. Діалектика обсервації – від особистого до загального, від індивідуального до суспільного.

У наступних двох рядках логіка ліричного сюжету знову замикається на внутрішньому «я», на поглибленні заявленого з самого початку психологічного начала. Проте і в шостому рядку через семантично-синонімічну тавтологію «живу-доживаю» поет знову наголошує на тяглості динаміки душевного розпадання, відмирання. Трагічною спустошеністю віє від сьомого рядка, бо тільки вкрай зневірена, втомлена людина стверджує: «так по світу волочусь». Привертає увагу тонка лексична графіка автора – відбір дієслова на позначення руху – «волочусь».

І нарешті остання крапка - «бо вже не плачу й не сміюсь». Згадаймо, що твір починався часовою антитезою «дні – ночі». У восьмому рядку – нова антитеза-обрамлення «не плачу й не сміюсь», але вже не в зовнішньому візуальному плані, а в душевному, психологічному спектрі, у сприйманні живої людини, яка у таких полюсних станах вбачає реальність невмолимого життєвого поступу долі. Коли вже в людини немає ні сліз, ні сміху, то настав момент абсолютної особистісної прострації.

Вісім рядків – на все наростаючім відчутті майже фізіологічної катастрофи – саморозпаду, самовмирання. Адже ліричний герой не перебуває у стані непритомності. Він фіксує зовнішні зміни, усвідомлює свій внутрішній колапс. Екзистенція смерті (людина у межових ситуаціях) знає дві версії розвитку: або смерть фізична, проте духовна перемога, тобто «самособоютворення», або біологічний злам і відхід у метафізичне духовне небуття.

Який шлях віднайде ліричний герой Тараса Шевченка? Щоб мати простір для освоєння, треба його теоретично чи візуально осмислювати, усвідомлювати, бачити. У цьому вірші поет проводить свідомість ліричного героя через своєрідний екзистенційний подвиг – до осяяння-провиденції чотирьох можливих варіантів розвитку індивідуального «я», розвитку, що автоматично і природно екстраполюється на координатну площину суспільно-громадської стратегії націєтворення.

Розпачливим зойком розіпнутого на хресті проривається в наступній строфі пристрасно-вистраждане:

Доле, де ти? Доле, де ти?

Немов після звернення до Того, хто накреслює неминуче, настає перша розв’язка: автор після риторичного питального повтору знаходить означення першої долі – «ніяка»:

Нема ніякої.

Отже, стан усвідомлюваного суспільно-морального конформізму, що властивий частині представників тогочасного українського народу, автор визначив як «ніяку» долю. Поет художньо засвідчує її повну духовну та національну безперспективність. Властиві ознаки «ніякої» долі визначені у перших восьми рядках твору.

Зважаючи на обсяги журнальної статті, не заглиблюватимемося у філософію міфологеми «доля». Зауважимо незаперечні, на нашу думку, позиції:

міфологема долі є трансформацією в літературі архетипного образу Бога;
в авторському тлумаченні цей архетип постає як невідступно «осмислюваний», тобто перебуває під доскіпливим контролем суб’єктивної волі індивідуума;
«у свідомості суб’єкта виникає не сам архетип, а підданий свідомій переробці «архетипний образ», що зберігає відбиток креативного акту»7;
контекстуальна «креативність» розуміється не лише у суто літературному плані, а як творення внутрішнього особистісного етнонаціонального простору та здійснення прогресивних суспільно творчих декларацій.

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Прочитуємо та виділяємо авторську номінацію – означення другої долі – «добра». Наступний рядок відкриває третій варіант ментальної долі українця – «зла» доля.

Як же «прописані» ці міфологеми у конкретному художньому матеріалі вірша?

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

Ці чотири рядки продовжують тему «ніякої» долі, поглиблюючи та конкретизуючи її. Оксиморонна метафора «спати ходячому», синонімічне прирощення-метафора «серцем замирати» до «серце спить» (перша строфа, четвертий рядок), промовиста метонімія «гнилою колодою по світу валятись» – всі виражальні засоби витримані у тональності першої частини твору, де змальовується домінуючий духовно-психологічний стан тогочасного українського суспільства.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні… то проклинать

І світ запалити!

Перші два рядки – візія «доброї» долі. Прохання до Бога викладене через дієслівну форму наказового способу «дай», що в поєднанні з інфінітивом «жити» створює фразовий наголос на дієслові жити. У наступній частині рядка «серцем жити» смисловий центр переноситься на перше слово метафори «серцем». У результаті утворюється збіг логічних наголосів на двох сусідніх словах – «жити, серцем», що надає рядку піднесеності, пафосно наснаженої енергетики. «І людей любити» – відносить аналітичну думку до алюзії із ключовою біблійною заповіддю. Імператив любові – це поривання від знеособлюючого «серце спить» до особистісного, сповненого оптимізмом «серцем жити». Отже, мова не про плотську, а про саможертовну любов до ближнього за вченням Христа та його учнів: «Почнімо любити не словом чи язиком, але справою та істиною».8

Крещендо позитивної емоційно-експресивної напруги саме в цій частині твору досягає апогею, знаменуючи перший із двох кульмінаційних центрів вірша – центр концентрації любові – сутнісної характеристики «доброї» долі.

Але вже в наступних рядках Шевченко, застосовуючи один із своїх улюблених художніх прийомів, контраверсійно різко змінює загальну тональність поезії. Він «розкладає» зміст заявленої шістьма рядками вище «злої» долі. Елементарне підтекстове прочитання інвективи-випаду «проклинать і світ запалити» підводить до висновку, що це не що інше, як символ революції, апологія швидких насильницьких дій з метою зміни соціально-політичного устрою в країні. Знаменно, що автор не подає жодних класових характеристик «злої» долі. Читач апріорі домислює художні метафори «типовим» для Шевченка історичним політичним змістом, до певної міри деформуючи, спотворюючи первинне, так би мовити, онтологічне авторське розуміння селянської революції. А прочитання генія Тараса у цій поезії прозоре й однозначне: революція – зло, нещастя, «зла» доля. (І це за три дні до «Заповіту»!)

Отже, той Шевченко, що закликав до «вставайте, кайдани порвіте» – то не весь Шевченко. Поет глибоко усвідомлював, наскільки маргіналізоване, змалоросійщене населення України, наскільки люди не готові змінювати своє життя еволюційним шляхом «доброї» долі, бо покріпачений народ частково приречено-примусово, частково безвідповідально бабрається у «ніякій» долі. Як трагічно і невідворотно це відгукнеться на берегах Дніпра в роки національної революції початку ХХ століття, у страшномих лихоліттях сталінського режиму!

І тут саме час, бодай пунктирно, вказати на виразне роздвоєння образу ліричного героя. У першій частині – це особа з аморфною, конформістськи типологізованою свідомістю, що не позбавлена внутрішньої рецепції – самоспоглядальності, здатності до системної фіксації світу навколо і світу в собі. Ця особа використала «можливість стати «простою людиною», вільною од відповідальності та імперативів сумління».9 Імплантант комплексу «малоросійської неповноцінності» став сутністю її єства.

У другій частині твору розкривається інший бік архетипно-ментальної душі українця – пасіонарний, романтично-піднесений, сповнений звитяги козацького типу характеру.

Тарас Шевченко – мудрий психолог-діалектик. Він пророче передбачав суспільні застороги, що витікали з дуалістичної природи (колективне – індивідуальне) національної свідомості у складних перипетіях імперсько-колоніального розвитку вітчизни. Ліричний герой у своїй другій яві – безжалісний ясновидець-аналітик, що ще раз потверджується на моделі четвертої долі, яку ми, йдучи за автором, назвали «гірше ніякої».

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі –

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Що ж відкривається за вищим ступенем порівняння «гірше»? Шевченко каже про прихід омріяної і вибореної (чи й подарованої немовби як звище) волі, коли народ, не готовий до державо- і націотворення, може продовжувати навикло «спати, спати і спати на волі». Триступеневий клімакс з дещо відтягнутим через єднальний сполучник третім дієсловом, яке набуває особливої змістової акцентації, якнайкраще передає всю неприродність ситуації неприйняття очікуваного духовного та соціального звільнення. Через контекстуальний оксиморон «спати на волі» переданий не просто стан громадянської апатії, властивий способу життя людини тоталітарного суспільства. Великий Кобзар виносить свій історичний вердикт народу, який матиме нещастя обрати долю «гірше ніякої». Присуд однозначний і безповоротний: остаточний цивілізаційний занепад – «заснути навік-віки» (прислівникова анномінація). «І сліду не кинуть» – фразеологізм-метонімія. «Чи жив, чи загинув» – антитеза на розділових сполучниках створює емоційно-експресивний контрапункт, що передає стан майже фізіологічно відчутного душевного апокаліпсиса.

Після Шевченка феноменальну міфологему історичного сну «пересічного» українця досліджуватиме чи не кожен майстер нашого красного письменства. Дозволимо собі розлогу цитату з Ліни Костенко щодо суперсучасної проблеми «нація спить». «Щодо природи цього сну у мене є сумнів. Я його сформулювала ще кілька років тому перед українською аудиторією в Канаді: «Сон, непритомність чи летаргія?» І мала враження, що такий коректив до сонливості нації аудиторія не дуже сприйняла. А нещодавно я знайшла підтвердження у Гельвеція. Ще у ХVІІІ столітті цей філософ писав про летаргію народів, що вийшли з-під деспотій… Отже, таки не про сон ідеться, а про летаргію, в кращому випадку про анабіоз, а це стани хворобливі і можуть закінчитися для нації фатально».10

Залишається дивуватись художній і громадянській прозірливості Т.Г.Шевченка, який вперше діагностував нашу громадянську недугу, об яку й сьогодні ми б’ємося – хто зловтішно, хто з розпачем.

Вірш закінчується строфічним рефреном:

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

Для чого автор ставить заключний повтор? Яке змістове прирощення відкриває таке композиційне рішення?

У першому прочитанні на початку твору реципієнтові ретроспективно зрозумілий зміст лише «ніякої» долі, «розписаний» з самого початку вірша. Метафоричне наповнення «доброї» та «злої» долі буде відкрито в перспективному викладі, через те у першому рефрені сприймається узагальнено, як елемент широкої філософської антиномії добро – зло.

У другому ж повторі, коли всі чотири долі проведені через діалектику художнього бачення поета, останній рядок «то дай злої! злої!» набуває особливої, майже магічної мефістофелівської невідворотності – це вже справді зазивний голос фатуму. Адже із психологічного боку в першій частині твору, попри поверхневий флер розслаблення, передано аналітику внутрішньої зосередженості, пошуку бодай якогось синтезу – виходу зі стану душевної прострації. «Доле, де ти? Доле, де ти?» – це вже сплеск осяяння, це провиденція можливого і бажаного. Але, пройшовши через колізії тяжких роздумів, ліричний герой так і залишається у стані фрустрації: бажана «добра» доля, на жаль, суспільно не досяжна. Підтвердження нашого висновку в тому, що через три дні, 25 грудня 1845 року, Тарас Шевченко закличе народ до «злої» долі, написавши «Заповіт».

Вибір – це вищий рівень внутрішньої свободи, коли особистість бере відповідальність на себе. Поет таку відповідальність на себе взяв, виклавши застереження в надії, що ми, прочитуючи «Кобзар», зуміємо пройти повний курс генієтерапії.

Хто знає, може українці піддаються виправленню лише через радикальні хірургічні методи втручання… Та він і про це нас попереджав – і не раз. Проте це вже інша, не менш трагічна тема.

Зрозуміло, що у вірші «Минають дні, минають ночі» поет крізь призму «чотирьох доль» відкрив структурну матрицю суспільної свідомості тогочасної України. Пройшло майже двісті років. Але сегментація ментальних пріоритетів «пересічного» українця мало змінилася. І сьогодні критичну масу громадянського простору посідає конформістська ідеологія, синдром «гвинтикоподібних» постколоніальних уявлень щодо місця та ролі громадянина у справі будівництва держави та країни. І сьогодні в кожній із чотирьох препарованих Шевченком доль – мільйони людей. У цьому політологічний урок поезії Кобзаря.

Шевченко і сьогодні активно резонує з кожним мислячим серцем. Щоб не спали. Щоб прокинулись «навік-віки».

У результаті дослідження виходимо на такі висновки.

Художнє бачення поетом розвитку українського суспільства, рівнів національного самоусвідомлення відповідає тогочасним історичним реаліям і в основних вимірах не втратило актуальності на сьогодні.
У вірші «Минають дні, минають ночі» змодельована мистецька матриця чотирьох реально існуючих духовно-психологічних, громадянських станів українського етносу.
Перший стан – «ніяка» доля, символ національної фрустрації, нездатності вчинити прогресивні зміни у суспільстві, брак індивідуальної та колективної волі.
Другий стан – «добра» доля: втілення еволюційних суспільних перетворень через імператив християнського закону любові до ближнього, життя серця, торжество духовного та національного начала в людині.
Третій стан – «зла» доля: суспільні перетворення в Україні революційного характеру – через потоптання релігійних та моральних законів («проклинать»), через насилля («світ запалити»). Прозріння у трагічні події ХХ століття.
Четвертий стан – доля «гірше ніякої». Відбувається прихід псевдоволі, квазінезалежності, коли наявні зовнішні фактори державо- і націотворення, але народ у своїй «критичній масі» не готовий творити стандарти національної реальності; народ «спить на волі».
У цьому творі Тарас Шевченко окреслив концептуальні варіанти історичного розвитку українства у виборюванні національно-духовного утвердження в новій історії.

Література

1.Шевченківський словник. – К.: «Вища школа», 1977. – С.275.

2.Бовсунівська Т. Міфологема як резистентний складник літератури// Дивослово. – 2010. - № 8. – С.49.

3.Бовсунівська Т. Міфологема як резистентний складник літератури// Дивослово. – 2010. - № 8. – С.50.

4.Токмань Г. Урок – філософське дослідження// Дивослово. – 2002. - №5. – С.41.

5.Юркевич П. Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого// Вибране. – К.: Абрис, 1993. – С.81.

6.Філософський словник/ Під ред.. Фролова І.. – М.: Політвидав, 1991. – С.75.

7. Просалова В. Архетипні образи в художньому світі «пражан»// Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 23 – Д.: Український культурологічний центр, Східний видавничий дім. – 2008. – С.21.

8.Катехізис. Під ред. Філарета, митрополита Київського та всієї України. – К.: Видавництво УПЦ. – 1991. – С. 168.

9. Сєдакова О. Посередність як соціальна небезпека// Дивослово. – 2010. - №7.- С.61.

10.Семенець О. Поетична логіка поразки і перемоги в романі Ліни Костенко «Берестечко»// Дивослово. – 2002.- № 11. – С.9.

«Минають дні, минають ночі…» Конспект викладу на семінарі

1. Поетичний геній посвячений у таємницю безпосереднього осягнення істини. Його віще слово провиденційне.

Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди!

2. 1845 рік. Закінчивши Академію мистецтв у Петербурзі, молодий, сповнений творчої наснаги та завзяття Т.Г.Шевченко повертається на береги Дніпра. Літо, осінь – нововідкриття України. Поетичне, художнє – через розкуте слово, гнів та саможертовну любов. Він творить кращі свої пісні. 25 грудня на папір лягають полум’яні рядки «Заповіту». Творча концентрація грудня 1845 року сягнула свого апогею. За три дні до «Заповіту», 21 грудня 1845 року поет записує «Минають дні, минають ночі». За три дні до «Заповіту»! На кульмінації натхнення та духовного самопросвітлення. Це не просто вірш – це переддень скрижалей «Заповіту».

3. Але 22 грудня з-під пера Т.Г.Шевченка з’являються «Три літа». У цьому вірші «поет підводить підсумки свого духовного життя за останні «три літа», говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді».1

І я прозрівати

Став потроху… Доглядаюсь, -

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

4. «Минають дні, минають ночі» – це образно-художній аналіз етнософії (уявлень) та етнопрактики (реалій) варіантів розвитку (долі) України. «Три літа» – апофеоз процесу внутрішнього світоглядного переосмислення дійсності: поет рішуче переводить центр ідеології вітчизняної націєтворчої дієздатності з царини, презентованої українським «просвітницьким» панством, у площину особистісного філософського аналітично-художнього пошуку вірогідного суспільного поступу на теренах України. У «Заповіті» вибір здійснено: заявлений шлях до волі – через чистилище народної селянської революції.

5. Перша частина (8 рядків) – болісні психологічні роздуми людини, що усвідомила безперспективність підневільного «рослинного» існування без прагнення до самореалізації, без пошуків сенсу життя.

6. Друга частина – провиденційне осяяння, осмислення можливих варіантів-трансформацій особистої долі у парадигмі соціальної проблематики, тобто долі України.

7. Вже з першого рядка вірша читача охоплює відчуття плину неповоротного часу.

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу, не сміюсь…

Через градаційне семантичне нагнітання з’являється тема втраченого, що відходить у безвість. Антитеза «дні – ночі» підкреслює безперервність цього позасвідомого процесу.

8. «Літо» – це астрономічний рік. Проте у психологічній складовій цієї метафори переважає тлумачення літа як найкращої, найпліднішої пори людського життя за парадигмою «весна життя – літо життя – осінь життя». Маємо явище хронографії: зміна часу передана послідовним переліком явищ. Нагнітається відчуття тяглості, невідворотності плину часу. Емоційно-експресивна напруга, ця психологічна константа всієї першої частини, створює мотив смутку, туги, непоправної втрати.

9. Звукова та кольористична характеристика опалого листя як символу відмирання та занепаду.

«Дні – ночі – літо – листя» – такий бездоганно витриманий образно-асоціативний ряд «зовнішнього» плану перед появою «внутрішньо» зумовленого образу «гаснуть очі».

10. Зорова метафора «гаснуть очі» відкриває «математичний» ряд образів особистісного індивідуального душевного самоспоглядання – «заснули думи, серце спить». У психокультурі язичництва прафольклорні художні архаїчні елементи «очі», «думи», «серце» належать до міфологем архетипного рівня.2

Памфіл Юркевич дослідив дефініцію серця в українській ментальності. «Серце містить усю безпосередність буття, закладеного Богом», «серце визначає моральне життя людини, з нього виходить все добре і зле у словах, думках і вчинках», «серце людини – основа її особистості, індивідуальності.5….

11. У п’ятому рядку ідея духовного занепаду та пригнічення концентрується у знаковому означальному займеннику «все». «Все» – це простір, навколишнє оточення: країна, якій належиш, люди, з якими живеш. Категорія часу перетікає в категорію простору. Час виражає послідовність, черговість появи змінних явищ. Це і виявилося в перших чотирьох рядках. Простір презентує порядок розташування одночасно існуючих об’єктів. Автор створює візію фантасмагорійного моторошного середовища, що перебуває у хворобливому стані громадянської та душевної летаргії – «все заснуло».

12. Рух є однією із сутнісних характеристик часу та простору.

Маємо градаційне прирощення (посилення та розвиток) головного мотиву першої частини – мотиву відмирання та занепаду. «Заснули – спить – заснуло» – три синонімічно-однокореневі дієслова – тобто фігура традукції. Діалектика обсервації – від особистого до загального, від індивідуального до суспільного.

13. Проте і в шостому рядку через семантично-синонімічну тавтологію «живу-доживаю» поет знову наголошує на тяглості динаміки душевного розпадання, відмирання.

Привертає увагу тонка лексична графіка автора – відбір дієслова на позначення руху – «волочусь».

14. І нарешті остання крапка – «бо вже не плачу й не сміюсь». Згадаймо, що твір починався часовою антитезою «дні – ночі». У восьмому рядку – нова антитеза-обрамлення «не плачу й не сміюсь», але вже не в зовнішньому візуальному плані, а в душевному, психологічному спектрі. Коли в людини немає ні сліз, ні сміху, але настав момент абсолютної внутрішньої прострації.

15. Вісім рядків – на все наростаючім відчутті майже фізіологічної катастрофи – саморозпаду, самовмирання. Адже ліричний герой не перебуває у стані непритомності. Він фіксує зовнішні зміни, усвідомлює свій внутрішній колапс. Екзистенція смерті (людина у межових ситуаціях) знає дві версії розвитку: або смерть фізична, проте духовна перемога, тобто «самособоютворення», або біологічний злам і відхід у метафізичне духовне небуття.

Який шлях віднайде ліричний герой Тараса Шевченка? У цьому вірші поет проводить свідомість ліричного героя через своєрідний екзистенційний подвиг – до осяяння-провиденції чотирьох можливих варіантів розвитку індивідуального «я», розвитку, що автоматично і природно накладається на координатну площину суспільно-громадської стратегії націєтворення.

Доле, де ти? Доле, де ти? (Вигук Христа на розп'ятті.)

Нема ніякої.

16. Отже, стан усвідомлюваного суспільно-морального конформізму, що властивий частині представників тогочасного українського народу, автор визначив як «ніяку» долю.

17. Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

18. Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

Ці чотири рядки продовжують тему «ніякої» долі, поглиблюючи та конкретизуючи її.

19. А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні… то проклинать

І світ запалити!

Перші два рядки – візія «доброї» долі. Дієслівна форма наказового способу «дай», поєднання з інфінітивом «жити» створює фразовий наголос на дієслові жити.

У наступній частині рядка «серцем жити» смисловий центр переноситься на перше слово метафори «серцем». У результаті утворюється збіг логічних наголосів на двох сусідніх словах – «жити, серцем», що надає рядку піднесеності, пафосно наснаженої енергетики. «І людей любити» – ключова біблійна заповідь. Імператив любові

20. Він «розкладає» зміст заявленої шістьма рядками вище «злої» долі. Елементарне підтекстове прочитання інвективи-випаду «проклинать і світ запалити» підводить до висновку, що це не що інше, як символ революції, апологія швидких насильницьких дій з метою зміни соціально-політичного устрою в країні. Немає жодних класових характеристик «злої» долі. Читач сам домислює художні метафори «типовим» для Шевченка історичним політичним змістом, до певної міри деформуючи, спотворюючи первинне, так би мовити, онтологічне авторське розуміння селянської революції. А прочитання генія Тараса у цій поезії прозоре й однозначне: революція – зло, нещастя, «зла» доля. (І це за три дні до «Заповіту»!)

21. І тут саме час, бодай пунктирно, вказати на виразне роздвоєння образу ліричного героя. У першій частині – це особа з аморфною, конформістськи типологізованою свідомістю, що не позбавлена внутрішньої рецепції – самоспоглядальності, здатності до системної фіксації світу навколо і світу в собі. Імплантант комплексу «малоросійської неповноцінності» став сутністю її єства.

22. Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі –

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Великий Кобзар виносить свій історичний вердикт народу, який матиме нещастя обрати долю «гірше ніякої». Присуд однозначний і безповоротний: остаточний цивілізаційний занепад – «заснути навік-віки» (прислівникова анномінація). «І сліду не кинуть» – фразеологізм-метонімія. «Чи жив, чи загинув» – антитеза на розділових сполучниках створює емоційно-експресивний контрапункт, що передає стан майже фізіологічно відчутного душевного апокаліпсиса.

23. Вірш закінчується строфічним рефреном:

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

У другому повторі, коли всі чотири долі проведені через діалектику художнього бачення поета, останній рядок «то дай злої! злої!» набуває особливої, майже магічної мефістофелівської невідворотності – це вже справді зазивний голос фатуму. Адже в першій частині твору передано аналітику внутрішньої зосередженості, пошуку бодай якогось синтезу – виходу зі стану душевної прострації. «Доле, де ти? Доле, де ти?» – це вже сплеск осяяння, це провиденція можливого і бажаного. Але, пройшовши через колізії тяжких роздумів, ліричний герой так і залишається у стані фрустрації: бажана «добра» доля, на жаль, суспільно не досяжна. Підтвердження нашого висновку в тому, що через три дні, 25 грудня 1845 року, Тарас Шевченко закличе народ до «злої» долі, написавши «Заповіт».

Висновок: у вірші «Минають дні, минають ночі» поет крізь призму «чотирьох доль» відкрив структуру, матрицю суспільної свідомості тогочасної України. Пройшло майже двісті років. Але ментальні пріоритети «пересічного» українця мало змінилася. І сьогодні критичну масу громадянського простору посідає конформістська ідеологія, синдром «гвинтикоподібних»… І сьогодні в кожній із чотирьох препарованих Шевченком доль – мільйони людей.

У результаті дослідження виходимо на такі висновки.

Художнє бачення поетом розвитку українського суспільства, рівнів національного самоусвідомлення відповідає тогочасним історичним реаліям і в основних вимірах не втратило актуальності на сьогодні.
У вірші «Минають дні, минають ночі» змодельована мистецька матриця чотирьох реально існуючих духовно-психологічних, громадянських станів українського етносу.
Перший стан – «ніяка» доля, символ національної фрустрації, нездатності вчинити прогресивні зміни у суспільстві, брак індивідуальної та колективної волі.
Другий стан – «добра» доля: втілення еволюційних суспільних перетворень через імператив християнського закону любові до ближнього, життя серця, торжество духовного та національного начала в людині.
Третій стан – «зла» доля: суспільні перетворення в Україні революційного характеру – через потоптання релігійних та моральних законів («проклинать»), через насилля («світ запалити»). Прозріння у трагічні події ХХ століття.
Четвертий стан – доля «гірше ніякої». Відбувається прихід псевдоволі, квазінезалежності, коли наявні зовнішні фактори державо- і націотворення, але народ у своїй «критичній масі» не готовий творити стандарти національної реальності; народ «спить на волі».
У цьому творі Тарас Шевченко окреслив концептуальні варіанти історичного розвитку українства у виборюванні національно-духовного утвердження в новій історії.

ДОНЕЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ

САЙТ ФІЛОЛОГІВ-УКРАЇНІСТІВ ДОНЕЧЧИНИ

КАЛЕЙДОСКОП ПОДІЙ

Від «Минають дні, минають ночі» до «Заповіту»: у пошуках національної долі

Останні пости